Леонид Панасенко - Не камiнь (на украинском языке)
I тут вiн збагнув, що моделював очi, не пристосовуючи їх до нового середовища... Моделював звичайнi людськi очi, якi лежать i... плачуть.
Дещо зокола вiн усе-таки розрiзняв: величезнi валуни, що якось дивно тремтiли, наповзали один на одного; бiлуватi пасма - поблизу, мабуть, звiдкiлясь виповзав дим; зелена цятка в розколинi скелi.
Зелена... Йому раптом згадався Генрiх. Вiн прилетiв тодi до Дзiнтри, щоб забрати його, пригнiченого й приголомшеного невдачею, i почав вiдразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Вiн навiть деревце заспокоював, хоча зовсiм не володiв методами психо-фiзичного впливу на матерiю... Присiв коло саджанця, пестив його i примовляв: "Треба зеленiти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленiти".
Так, тепер вiн чiтко бачив: у розколинi зберiгся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закiнчувати. Каменю час стати каменем.
Кiм спробував розiбратись у своєму новому єствi, щоб зрозумiти механiзм його дiї i зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.
Нарештi вiн зрозумiв: трава, заважає зелена трава в розколинi. Вiн спробував опустити повiки або якось повернути очi, але це йому не вдалося - м'язи одержували недостатнє живлення.
I тодi в його спустошенiй свiдомостi ворухнулась крамольна думка:
"А навiщо каменю очi? Це, власне, буде вже не камiнь, чуєш?! Ти вже не камiнь!"
Кiм намагався вiдiгнати цю думку. Час минав, а вона поверталась i поверталась.