Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Микола Петрович Риндiн знову перечекав, поки уляжеться в залi смiх, викликаний його жартiвливим жалкуванням, i закiнчив:

- Всi ми, члени команди астроплана "Венера-1", добре встигли узнати один одного за час пiдготовки. Ми маємо все необхiдне для далекої подорожi, - для наших запасiв використана вся корисна площа корабля. Через сто сорок шiсть днiв пiсля вильоту з Землi ми опинимося на Венерi, де за умовами астронавiгацiї нам доведеться пробути досить довго - чотириста шiстдесят сiм днiв: ранiше вилетiти на Землю ми не зможемо. За цей час експедицiя в мiру можливостi вивчить незнану планету, спробує вiдшукати ультразолото - i привезе його на Землю в подарунок любимiй Батькiвщинi. Збувається давня мрiя людства, що вiками здавалася красивою, але нездiйсненною казкою. Ще зовсiм недавно, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя, мiжпланетна подорож лишалася практично неможливою, хоча свiтова наука вже оволодiвала атомною енергiєю. Тодi, як i ранiше, Радянському Союзовi i його друзям доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний перiод - позаду. Переставши побоюватися нападу, нашi народи цiлком вiддали всi свої сили мирному будiвництву, розвитковi науки й технiки. Минуло всього кiлька десятирiч, i людство бачить, як могутня атомна енергiя, яка служить не справi вiйни, а справi миру, дає нашим народам можливiсть здiйснити вiкову мрiю, перетворює подорож до iншої планети в реальнiсть. Тому й прикутi зараз до нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почуття всiх людей земної кулi: Радянська країна вперше в свiтi втiлила в життя давню мрiю кращих умiв людства i починає оволодiвати свiтовим простором! Менi хочеться сказати вам лише одне. Учасники першої мiжпланетної експедицiї безмежно вдячнi Батькiвщинi за довiр'я i переконанi, що виправдають його. До побачення, дорогi друзi i товаришi, до побачення! Через чотири днi - старт нашого астроплана "Венера-1". У недiлю, о дванадцятiй годинi дня ми вилiтаємо у свiтовий простiр. До побачення, друзi i товаришi!

I знову нескiнченнi овацiї бурею пронеслися по всiй Землi. Академiк Риндiн сходив з трибуни. Його гiгантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повiльно розпливаючись у повiтрi. Величезний зал зборiв Палацу Рад захоплено аплодував керiвниковi першої мiжпланетної подорожi i його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвiту.

I так само аплодували люди в усьому свiтi, все ще прислухаючись до радiоприймачiв, звiдки щойно лунав мужнiй голос академiка. Уже згасли екрани телевiзорiв, уже давно змовкли радiоприймачi, а люди все ще сидiли й сидiли бiля них, охопленi хвилюванням.

Лише чотири днi вiддiляли людство вiд великої подiї, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, - вiдльоту радянського астроплана з трьома членами його екiпажу на Венеру, на подолання невiдомих небезпек i труднощiв, для оволодiння дорогоцiнним новим елементом - ультразолотом!..

Роздiл п'ятий,

який повертає нарештi, читачiв, - тепер

уже надовго! - до подiй, що розгорнулися

в астропланi, i знайомить їх (так само,

як i мандрiвникiв у космосi, - мабуть,

лише за винятком одного Вадима Сокола) з

четвертим пасажиром мiжпланетного

корабля.

- Що це? - голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокiл. Вiд несподiванки вiн пiдскочив i його одразу вiдкинуло вгору, до стелi. Вдарившись головою об крiплення, вiн ледве встиг вхопитися за рятiвнi петлi в стелi. Але його очi не вiдривалися вiд обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втiм, не так розгублено, як на Ван Луна.

Микола Петрович Риндiн зосереджено похитав головою: ось вона, невiдома досi причина зайвої ваги астроплана!.. I тiльки Ван Лун, один з усiх, лишався спокiйним i незворушним - принаймнi зовнi. Вiн упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого цилiндра-шолома, яка з'єднувалася вигнутим металiчним кiльцем з плечима й груддю скафандра, i, переконавшись, що шолом не закрiплений на скафандрi, з особливою ввiчливiстю промовив:

- Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемонiй. Будьмо знайомi.

Лише Риндiн помiтив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, нiби вiн вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Вiн, слухняно пiдпорюючись, вiдкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металiчне наплечне кiльце i з помiтними труднощами викарабкався назовнi. Проте, вилiзаючи iз скафандра i зiскакуючи на пiдлогу, вiн, природно, не розрахував руху i несподiвано для себе полетiв вiд скафандра вздовж каюти до протилежної стiни.

- Що це? - злякано вигукнув незнайомець свiжим дзвiнким голосом, нiби копiюючи попереднiй вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Вiн безпорадно борсався в повiтрi, не знаючи, як спинитися в каютi, що крутилася навколо нього, доки мiцна рука Ван Луна не схопила його за плече i утримала на мiсцi.

- Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навiщо опинилися тут? - все так само сухо i ввiчливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невiдомого. - Втiм, ви, якщо не помиляюся, дiвчина?..

Навiть у незворушному голосi Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невiдома особа в астропланi, та ще - дiвчина. Втiм, це було саме так.

"Невiдома особа" була зодягнута в темно-синiй комбiнезон механiка з великими кишенями на грудях i шароварах. Пiд широкими складками комбiнезона вгадувалася струнка дiвоча постать. Тонке, дуже блiде обличчя дiвчини з крутим упертим пiдборiддям, свiтло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами i задерикуватим коротким носиком було розгублене.

Але, як вiдзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нiчого спiльного з розгубленiстю людини, що була захоплена зненацька. Дiвчина, очевидно, вiдчула себе недобре, i їй, крiм того, було трудно й незвично за умов невагомостi. Нарештi, вона мiцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певнiше, хоч її обличчя лишалося блiдим. На вигляд дiвчинi було не бiльш, як сiмнадцять-вiсiмнадцять рокiв. I Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчi її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ i в свiтлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненостi в собi, щось на зразок "а от ви нiчого зi мною i не зробите!".

- Гадаю, десь навiть бачив вас, - промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. - Де це було? Гм... зараз, зараз!

За гострими очима мандрiвника Ван Луна наче була схована найчутливiша фотоплiвка, на якiй його надзвичайна пам'ять автоматично вiдзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. I тепер ця плiвка хутко розкручувалася в зворотному напрямi, кадр за кадром. У Китаї, пiд час подорожей?.. Нi, не годиться, дiвчина надто молода. Астроплан, пiдготовка, Кавказ, долина... Нi, теж не те, хоча вже ближче. Москва... Так, ще, ще! Єсть!